Багато відкриттів мали сенсаційний характер. У 1602 р. чоботар та алхімік Вінченцо Касціароло у горах Болонії знайшов камінь, який був настільки важким, що Касціароло припустив наявність золота у ньому. Намагаючись виділити золото з каменя, алхімік прожарив його з вугіллям і селітрою та відразу ж помітив, що охолоджений продукт світиться в темряві червонуватим кольором. Звістка про це вразила алхіміків, і важкий шпат (барій сульфат) став об'єктом хімічних досліджень. Він отримав низку назв: сонячний камінь, болонський фосфор тощо. У 1774 р. було встановлено, що у важкому шпаті міститься особлива «земля». Невідомий раніше метал отримав назву «барій» від грецького слова «важкий».
У середині XVII століття гамбурзький алхімік Генніг Бранд, у пошуках філософського каменя переганяючи людську сечу, виявив, що при прожарюванні осаду останній світиться у темряві. Це було щось нове та незвичайне. Цей фокус Бранд показував любителям та отримував за це плату, а потім продав свій «секрет» гамбурзькому алхіміку Іоганну Крафту. Майже сто років існувала "фосфорна спекуляція", оскільки спосіб отримання фосфору тримався усіма в секреті. Тільки у 1743 р. німецький хімік Андрій Сигізмунд Маргграф (1709-1782) знайшов досконаліший спосіб отримання фосфору та опублікував його. Після цього почалося вивчення фосфору та його сполук.
До середини XVI століття у європейській алхімії стало очевидним розділення, що швидко посилювалося. З одного боку, це містичний напрям, представники якого, як і раніше, намагались здійснити трансмутацію металів за допомогою магії, з іншого — раціональні течії. Найбільш значущими серед останніх були ятрохімія та технічна хімія, що стали перехідним етапом від класичної алхімії до нової наукової хімії.
Головним результатом алхімічного періоду, окрім накопичення значного запасу знань про речовини, стало становлення емпіричного (дослідного) підходу до вивчення властивостей речовини. Алхіміки розробили ртутно-сірчану теорію (а згодом теорію трьох принципів - ртуті, сірки та солі), що узагальнювала дослідні дані. У цілому алхімічний період оцінюється істориками науки як необхідний перехідний етап між натурфілософією та експериментальним природознавством.
Однак алхімія мала негативні риси, що загнали її розвиток у глухий кут. По-перше, обмеженість предмета лише трансмутацією металів: усі алхімічні дії з речовиною були підвладні цій головній меті. По-друге, містицизм. По-третє, догматизм теорії — вчення Аристотеля, що лежало в основі ідеї трансмутації, приймалося за істину в останній інстанції без будь-яких пояснень. Нарешті, одвічно властива алхімії закритість була серйозною перешкодою для розвитку цього вчення.
Алхімія була історично першою дисципліною, що поєднала теорію та експеримент. Протягом майже двох тисячоліть — з часів античності до XVII століття нашої ери — алхіміки здійснили велику кількість перетворень речовин. З цих експериментів потім виросла наука хімія.
В Росії алхімія не була широко поширеною: до алхіміків не було довіри ні у влади, ні у народу. Замість алхіміків при аптеках та при царському дворі існували алхімісти. Вони готували звичайні ліки та були, по суті, хіміками-лаборантами. Алхімісти отримували та очищували найрізноманітніші речовини, змішували їх за вказівками аптекаря. Разом з аптекарем вони брали участь у аналізі та експертизі («надкушуванні») нових ліків. У XVIII столітті назва професії «алхіміст» поступово заміняється на «хімік».
Інтерес до алхімії не зник остаточно і в наш час. Значна частина сучасних прихильників окультизму та езотеричних учень продовжує займатись алхімією і на початку третього тисячоліття, хоча, звісно, без видимого успіху. Крім того, алхімія продовжує викликати інтерес і в досить широкого загалу людей. Як форма знання вона і далі активно взаємодіє в наш час з іншими формами альтернативного щодо науки знання і, напевно, буде досить активно взаємодіяти з ними в найближчому майбутньому.
Немає коментарів:
Дописати коментар